«Хто забув минуле, той не гідний майбутнього!» – так говорили наші діди.

В українського народу існує прикмета, що батьки, які не дотримуються звичаїв предків, народжують дітей «вовкулаків». Вовкулака - похмура, замкнена, завжди чимось незадоволена людина, що уникає відвідин церкви, яка не знає й не вшановує звичаїв і традицій. З дня святого Георгія перетворюється на вовка і до зимового Миколи разом із звірами бігає лісами, а потім знову стає людиною.

З давніх-давен, починаючи від скіфів, в Україні вклонялися язичницьким богам, зокрема Сварогу, Ярилу, Даждьбогу, Велесу та ін. У зв'язку з цим виникли певні обряди та ритуали. Із хрещенням Київської Русі деякі язичницькі обряди перейшли до християнства, удосконалилися та збереглися й до наших днів, хоча вже й не в повному обсязі. На перший погляд, для сучасної людини деякі обряди і традиції можуть здатися вже непотрібними в їх житті. Але для душі і серця людини це коріння життя, яке робить її людиною, це таємниця людського буття, сенс життя людини на землi.

Кожний гість Хутора, вийшовши з автомобіля, відразу ж потрапляє до іншого часу, до ХIХ століття, і стає гостем дружньої української родини, яка живе за звичаями багатовікового устрою. Українська родина у побуті суворо дотримувалася релігійних, ритуальних традицій у поведінці, у харчуванні, у піснях, в одязі від народження до самої смерті. Усе це формувалося не за одне сторіччя й не одним поколінням. Це цілий пласт народної культури, способу життя народу, який потрібно відновити. Відроджувати та втілювати все це в життя будуть штатні фахівці Хутора з відповідною освітою. У результаті хитросплетінь музею і театру відвідувач не просто опиниться в придорожній кав’ярні , а й переміститься в просторі та часі в ті прадавні часи й буде не тільки глядачем, але й частково учасником цього театру. Він зможе взяти участь у молотьбі зерна, у забої тварини для приготування їжі та інших різноманітних діях хуторян XIX століття.

Но восторжествовал истинный Бог!